Довженкова смерть. Довженкове воскресіння…

Довженкова смерть. Довженкове воскресіння…

66 літ тому, у 1956 році, в Москві пішов із життя Олександр Довженко.

Кінорежисер Олександр Довженко вмирав довго – ще від кінця 1943-го, як тільки стало зрозумілим, що за кіноповість «Україна в огні» його просто розіпнуть на більшовицько-сталінському хресті. «16. 12. 43. Мені хочеться вмерти. Мені здається, що я прожив уже все своє життя, пережив усі свої радощі і виплакав усі сльози… О боже мій, боже мій, боже мій! Отак зітхаючи весь день, мов схоплений за горло залізною мертвою рукою, хожу як неприкаяний. Що мені робити, куди подітись? Умерти мені, та як же вмерти…».

Сталін потрактував «Україну в огні» як націоналістичний маніфест. Як знак того, що українці, посеред воєнного раздраю, вирішили подумати про повернення Україні колишніх вольнощів – Україні і українцям. Після того життя Довженкове на роки стало просто нестерпним: його замкнули в московську клітку, відрізали від України.  Відтак думки про смерть виглядали прагненням звільнитись із московського полону. Тільки за російсько-українським кордоном бачив митець точку  звільнення – свою могилу у Києві, на високому правому березі: щоб було видно, було чути… І Дніпро, і рідну Десну, навіки зачаровану його словом.

Треба розуміти: могила Довженка мусила бути схожою на останній прихисток Тараса Шевченка побіля Канева. Кіномитець мислив себе так само національним пророком. Пророки мають могили, які працюють магнітами, що притягують енергію – землі і небес, українських у даному разі.    

    А смерть Довженкова у 1956-му була несподіваною… Тільки чи ж випадковою? Через два тижні Довженко мав летіти до Парижа, куди його запросили (серед найбільших кіногеніїв світу – Чарлі Чапліна, Жоржа Ренуара, Роберто Росселіні) на святкування ювілею Французької синематеки. Упродовж 26 років (від 1930-го) великого митця не випускали за кордон. А тут…  Існує версія, яку я уперше почув від племінника Довженка Тараса Дудка (Царство Небесне!): є щось підозріле у тому, як поводили себе у той трагічний листопадовий вечір лікарі, та й сама Юлія Солнцева, дружина. Адже бездіяльність у момент сильного серцевого нападу зрозуміло чим закінчується. Чи ж не інспірована та бездіяльність спецорганами, яким так не хотілось випускати Довженка у Францію? Мало що він там наговорить…

Чи так було насправді ми вже ніколи не дізнаємось. Подібні лиходійні акції документальних слідів не полишають. Та все ж маємо право на версії, припущення…  

25 листопада, це була неділя, Довженко і його дружина Юлія Солнцева знаходились на дачі, у підмосковному Передєлкіно. У Довженка боліло серце, він поривався їхати до Москви, адже наступного дня мали відбутись акторські проби до фільму «Поема про море» (його потім зніме сама Солнцева, а Микита Хрущов накаже присудити Довженку – посмертно – найвищу тоді нагороду, Ленінську премію).

Надвечір подружжя повернулось до Москви. Довженкові було вже погано, старі, ще від 1937 року, проблеми із серцем. Про перебіг подальших подій, що увінчались смертю, Солнцева написала у своїх мемуарах. Було викликано лікарку, тридцятилітню жінку. Та зробила уколи, які не допомогли.    

Запросили якогось професора – той відмовився їхати. Тоді Солнцева викликала  іншого лікаря, на ймення Іван Андрійович, який тривалий час у минулому лікував Довженка. Той приїхав, дуже незадоволений, чимось роздратований. Тільки тоді була викликана „швидка допомога”. Одначе було вже пізно – Довженкове серце зупинилось… Серце зношене, змучене багатолітніми стражданнями і хворобами.

Можна зрозуміти сестру Довженка, Поліну Дудко і її  родину, де усі були лікарями (окрім  Поліни Петрівни і її чоловіка, Миколи Дудка, лікарями стали й обидва їхні сини, Тарас і Олександр). Багато разів вислуховуючи розповідь Солнцевої про смерть Довженка, вони, у підсумку, не могли не запідозрити чогось лихого. Ну, надто вже плутано. Що саме по собі не означає якогось злого умислу. Просто, якщо справді було все так, як описується, то слід визнати: кваліфікованої, дієвої допомоги хворий не дістав.

Коли наступного дня заступник міністра культури РРФСР В.Сурін запитав у Солнцевої про її побажання, вона, за її ж власним свідченням, сказала, що варто назвати Київську кіностудію Довженковим іменем. Й одразу згадала, що навіть мінімального запасу грошей у їхній родині немає, на рахунку у банку… 32 рублі.  Похорон відбувся за казенний кошт.

Солнцева зателефонувала до Києва – вона хотіла виконати волю свого Сашка бути похованим в Україні. Миколи Бажана, тоді голови Спілки письменників, не було вдома, вона передала своє прохання і моління подзвонити їй. Не подзвонив ніхто… Солнцева потому складала провину за невиконання заповіту на Бажана та Корнійчука. Хоча навряд чи вони могли піти проти Москви – саме остання не бажала бачити «націоналіста» у Києві. Втім, і керівництву України такий головний «біль» не був потрібен так само.

Похоронний обряд відбувався у Домі літераторів по вулиці Воровського, 50 – 27-28 листопада. Продовжився на Новодівичому… Із України приїхала невелика делегація на чолі з письменником Василем Минком. Із крупних діячів культури не приїхав ніхто. Це правда, на жаль. Якою бути панахиді вирішував, головним чином, великий співак і Довженків друг Іван Козловський. Він заспівав улюблене, на Шевченкового вірша, „Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні...” та „Чуєш, брате мій...”. На скрипці грав уже знаменитий тоді Леонід Коган...

Українські письменники привезли сніп жита, вузлик рідної землі і яблука – все це вони поклали в ноги небіжчику. На Новодівичому цвинтарі Козловський висипав ту жменьку землі в могилу, на гріб, і мовив: „Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає”. Від українців говорив Василь Минко.  

На могилі встановлено погруддя, авторкою якого є Віра Мухіна, одна із найвідоміших радянських скульпторів, авторка знаменитої скульптурної групи „Робітник і колгоспниця”. Цікаво, що й досі зустрічається кимось поширена версія, за якою Довженко помер не вдома, а на квартирі… своєї коханки, тієї самої Мухіної. Щоби оцінити правдоподібність даної версії, варто назвати дати смерті – Довженко помер у 1956-му, Мухіна трьома роками раніше.

Довженків заповіт  щодо його поховання в Києві, на березі Дніпра є заповітом духовним, юридично ніяк не протокольованим; його письмова фіксація засвідчена Щоденниковими записами митця і спогадами його друзів.  У 1994-му, на 100-літній ювілей Довженка, відбулися перші дискусії щодо можливого переховання його праху до столиці України. Наслідків тих розмов не було жодних. Вдруге заговорив про це Віктор Ющенко, після свого обрання Президентом України. До ділової, практичної фази ці розмови так само не дістались. Нині, під час російсько-української війни, говорити про це не доводиться. Довженків полон у москві триває…

Щоденниковий запис Довженка 1945-го: «Я сьогодні ранком полетів на Вкраїну. Обламалися крила і я упав. У мене вельми заболіло в грудях. І я заплакав, упавши. Я спробував ще раз летіти, я заспівав початок думи, і од жалібного голосу свого знову заплакав.

Учора було два приступи стенокардії. Я свідомий свого стану. Мене вбито повільним вбивством і вже мені не воскресати». Одначе на надгробку Довженковому на Новодівичому кладовищі у Москві напис: «Умер в воскресенье».

     Великі митці завжди воскресають!

Сергій ТРИМБАЧ, кінознавець, член Ради Незалежного Медіа Форуму

На світлині Олександр Довженко на хресті під час зйомок. Архівне фото