Пережили Другу світову, але не московію. Історія половецьких баб

Сьогодні в українських степах точиться екзистенційна боротьба за незалежність, самобутність та власне майбутнє. Бойові дії не жаліють ні населення, ні житлові будинки, ні пам'ятки історії та архітектури. Зокрема, зареєстровано багато свідчень про знищення курганів. Останні могли ще ховати старовину, котра б дала відповідь на нерозкрите питання. На жаль, цього вже не станеться.

Також постраждало й обличчя степу – половецькі баби. Частина з них піддається обстрілам у прифронтовій зоні, інші – опинились на тимчасово окупованих територіях, і їхні долі наразі не відомі. Сумно вражає, що кам'яні статуї вистояли тисячоліття, прожили випробування світовими війнами, але не витримують росії та сучасної зброї...

Половецький звичай кам'яних баб з'явився у VI-VII століттях у Монголії та на Алтаї й поширився ген до Дунаю. На території України збереглись численні пам'ятки цього мистецтва – святилища з бовванами. Для останніх кипчаки вибирали високі місцини степу, зокрема давніші кургани-могильники. У центрі "храму", іноді відгородженого камінням, ставили одну чи більше жіночих та чоловічих статуй, повернутих обличчям на схід.

Спершу святилища виконували роль осередків культу предків, які не мали нічого спільного з попередніми похованнями. Згодом релігійний акцент змістився до культу вождів-заступників орди. Жіночі статуї символізували, зі свого боку, непереможність і безсмертя воїнів, дарували їм силу й оберігали, за що кочовики приносили жертву.

У ХІІІ столітті монголи спустошили половецькі степи – кипчаки були підкорені. Більшість святилищ зруйнували в боротьбі з язичництвом. Багатобожжя витіснялось у степах на користь монотеїстичних релігій: юдаїзму та християнства.

Проте язичництво не зникло повністю: разом із православ'ям воно трансформувалось у релігійну систему двовір'я. У деяких слов'янських поселеннях донедавна побудувала традиція пошани половецьким ідолам, за що ті начебто надавали силу люди, родючість – землі, успіх – громаді.

Влад ДЯДИН