"Поетична повість на межі реальності й казки...". Фільм, який понині вражає українців та іноземців

59 років назад відбулась прем'єра стрічки Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Під час неї в кінотеатрі "Україна" – 4 вересня 1965 року – відбулась акція протесту проти арешту української інтелігенції. Літературний критик Іван Дзюба, аспірант-літературознавець Василь Стус і журналіст В'ячеслав Чорновіл закликали залу підвестись на знак невдоволення діями влади. Але чим ще легендарний український фільм, який зберігає популярність і нині та вважається одним із шедеврів світового кінематографа?

В основу лягла повість Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків". Сценарій Сергій Параджанов писав з Іваном Чендеєм, упорядником закарпатських казок.  У грудні 1962 року на засіданні художньої ради Київської  кіностудії імені О.Довженка затвердило сценарій фільму з нагоди святкування сторіччя від дня народження письменника.

На головну роль Івана Палійчука спочатку розглядали іншого актора, оскільки Параджанов вважав зовнішність Миколайчука невідповідною для героя. Проте проби провели, і знімальна група залишилась у захваті від здібностей актора. Ларису Кодачникову затвердили натомість швидко.

Знімання тривали рік і проходили в селі Жаб'є та околицях Криворівні (Івано-Франківщина). Параджанов активно вивчав гуцульську культуру й не хотів знімати "чергове ювілейне кіно". Будинок, де жив режисер під час знімань, постійно був переповнений місцевими гуцулами. Знімання тривали майже цілодобово. У вільні від роботи дні Параджанов ходив на місцеві весілля чи похорони, вивчав побут або вирушав у тутешній музей народного костюма.

Оператор Юрій Іллєнко розповідав, що на зніманнях частими були розбіжності між ним і Параджановим. Іноді прискіпливість режисера була жорстокою. У сцені прощання Івана й Марічки йде дощ – знімання проходили на початку жовтня, поливальна установка лила воду з температурою 2 градуси, але актори зробили 10 дублів.

Сергій Параджанов для написання музики вирішив запросити композитора з Західної України, бо, на його думку, лише той міг впоратись із "карпатською" темою. І вибір пав на Мирослава Скорика. Як результат, музика стала одним із головних компонентів образної структури фільму. У стрічці звучать поширені в Карпатах інструменти: сопілка-денцівка, флояра, коза, дримба, трембіта. Співанки, мелодії весільних музик, голосіння, колядки й щедрівки, інші обрядові пісня та автентичність народної говірки створюють особливу цілісну звукову філософсько-естетичну концепцію фільму.

Попри сумну долю стрічки та його команди, фільм отримав схвальні відгуки у світі. Так журнал "Екран" (Польща) 1966 року писав: "Це один із найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії…". До того ж фільм отримав безліч нагород: кубок МКФ у Римі (1965), Золоту медаль у Міжнародному кінофестивалі в Салоніках (1966), спеціальну премію журі на Всесоюзному кінофестивалі в Києві та багато інших.

Влад ДЯДИН