Премія  імені  Ісуса  Христа / Nagroda Jezusa Chrystusa

УКР / PL

Анатолію Сєрикову і його команді присвята

    Якуб Ковальський, він же пан Куба, вже шостий рік перебував у хоспісі Святої Матері Терези в славному містечку Пулави, за адресою: вулиця Юліана Нємцевича 2А, марно чекаючи смерті. Він перебував у напівовочевому стані, не прощаючись остаточно з життям  й не переходячи безповоротно у володіння підземного царства Аїд.

Було пану Кубі всього-навсього 123 роки, все своє тихе й непримітне життя він випікав булочки, тобто buleczki – смачні пухкі кондитерські вироби, які так подобаються дітям і прикрашають ранкову каву дорослим. Тому на хоспісному ліжку йому снилися гігантські пекарні, яких ніколи не бачив у житті, й дивні тістечка у вигляді людських і коров’ячих голів; кожного разу, коли він простягав руки до нічної випічки, бо дуже хотів їсти, видіння зникали. Лежачи на лівому боці, обличчям до стіни, за якою починалося польське життя, пан Куба згадував часи Гомулки, коли був молодий і коли весь народ робив вигляд, що палко любить росіян й ненавидить німців, хоча насправді всі мріяли про світ  Quelle, а не про комуністичний рай сибірських таборів.

    Вранці він з відразою вдихав пахощі вівсяної каші, на сірій поверхні якої жовтим острівцем розпливалося вершкове масло, булечки ж були сірі й не такі смачні, як у пана Куби. Вночі він блукав коридорами плутаних спогадів, а вдень спав, не цікавлячись війною, що полихала у світі. З усієї зброї пан Ковальський пам’ятав лише автомат ППШ, з якого дав йому постріляти російський солдат, що  повертався з Берліна і хотів залишитися в Польщі.

     Пан Куба саме спав удень, коли прибігла захекана начальниця закладу й почала тормосити старого напівмерця так, наче спалахнула пожежа й вона героїчно рятувала свого вихованця, хоча всі знали, що пані Магда першою втече з хоспісу, де горітимуть її пацієнти.

– Пане Кубо, пане Кубо, – волала вона, лякаючи медсестер, які тихо ненавиділи свою начальницю, називаючи  позаочі  її «мадам Гестапо». – Пане Ковальський, встаньте... Є новина... Неймовірна!

  – Що сталося? – нарешті розплющив очі Куба. Побачивши Магду, подумав, що йому привидився музей воскових постатей і він знову спробував поринути у сон. Начальниця не дала йому вчинити це дезертирство й, стиснувши його  худенькі плечі, ривком підняла  з ліжка. Він ледве встояв у старій фланелевій піжамі, нічого не розуміючи.

  – Пане Ковальський, вам присудили премію, розумієте? Премію!!! – гукнула Магда. В її голосі поєднувалась ціла гама почуттів – злість, заздрість, страх і повага.

    Пан Куба розгублено кліпав сонними очима:    

–        Яка премія?

 – Мені подзвонили з Варшави... Їм дзвонили з Ватикану... Вам присудили премію імені Ісуса Христа! Христа! Pan rozumie? Jezus Maria!..

 Вона перехрестилася  швидким  католицьким рухом. Прислужниці, що набилися в палаті, також перехрестились.

– Яка премія? Якого Христа? – безпомічно питав Ковальський, готовий заплакати. – Не знущайтесь, дайте мені померти...  

– Не дам! – грізно запевнила пані Магда. – Це найвища премія в світі. Найдорожча. Дають мільярд глобо... Збирайтесь, поїдете до Риму! Нам гроші дуже потрібні... Інфляція шалена,  війна, міністерство скоротило бюджет,  отці домінікани відмовили, як нам бути?..

«Менше красти» – подумали сестри-жалібниці, але промовчали й почали збирати пана Кубу в далеку путь.

        ***

 Через два дні після повідомлення пані Магди до Ковальського нарешті дійшов  загальний сенс події,  що сталася, хоч і залишилося абсолютне нерозуміння причин присудження такої високої світової премії. Ніякого відношення до Ісуса Христа він не мав; до костелу майже не вчащав, вважаючи розмову з небом справою марною; думав навіть, що це повідомлення – чиясь диявольська витівка, небезпечний фейк, спрямований проти нього невідь з яких причин; може комусь булечки його колись не сподобались і той невідомий вирішив відомстити йому. Хто знає…

 Проте неймовірна подія, яку підтвердили всі міжнародні канали комунікації, викликала  справжній шок у Пулавах, поставивши тихе, потопаюче в садах містечко догори дриґом: тисячі журналістів і телевізійників з’їхалися  сюди й вчинили справжню облогу хоспісу. Пані Магда стала світовою зіркою ЗМІ, роздаючи наліво і направо інтерв’ю про святість пана Ковальського та  про чудеса, які він творив, перебуваючи  під її опікою. «Мадам Гестапо» дійшла до того, що твердила, наче Куба воскресив кількох вихованців хоспісу, чим значно поліпшив похмурі статистичні показники цього закладу.

 На третій день цієї веремії пан Ковальський таємно покинув уночі хоспіс на комерційному авто типу «пиріжок» для вивозу брудної білизни, й, сплативши останні гроші, відкладені на похорон, доїхав до Варшави, де жив його далекий родич –  внучатий правнук чи правнучий п’ятиюрідний племінник.

   Свою смерть він відклав до кращих часів.

      ***

 Папський нунцій у Варшаві виділив супроводжуючого – молодого дипломата отця Маттео Де Россі – невеличкого на зріст атлета-францисканця у коричневій сутані, який звертався до Ковальського не інакше, як «монсеньор» й весело калічив польську мову, кажучи «псепрасам» і «женькує».

 Отець Маттео успішно завантажив пана Кубу в літак в аеропорту Шопен й привіз ледь живого до Ватикану, доставивши на третій поверх Апостольського палацу, де в скромному, невеликому приміщенні сидів за письмовим столом лагідний чоловік у білому вбранні, схожий на головного лікаря шпиталя у Любліні, де лежав колись Ковальський. Чоловік приязно всміхався, а його чиста польська мова вразила пана Кубу. Потім йому пояснили, що спеціальний прилад з непомітним мікрофоном перекладає слова Папи на 162 мови.

 – Вітаю, сину мій, – сказав Папа, хоча був уполовину молодший від Ковальського і, як казали, ще  грав на тенісних турнірах. – Ти перший поляк, який отримує премію Ісуса Христа. Це найвище досягнення людини і я пишаюся тобою. Що хотів би ти сказати, стоячи на вершині людської слави?

  – Ваша святосте, – мовив, хвилюючись Куба, – я не розумію, чим заслужив таку честь? Невже своїми булечками?

– Ні-ні, – похитав головою Папа. – Пам’ятаєш, сину, те місце в Євангелії від Матвія, в якому мовиться про те, як Христос врятував апостола Петра на воді, коли той тонув?

   Куба промовчав, бо на свій сором не читав Євангелію ні від Матвія, ні від кого іншого. Де і хто тонув? Чому не взяв рятівне коло?

–        Христос, який йшов по воді, подав руку Петру й приніс тому спасіння.  Так і ти.

   Але Ковальський вперто повторив:

–        І все ж я не розумію...

   Папа всміхнувся з розумінням  й по-змовницьки прошепотів, нахилившись до старця:

 – Сину мій, повідаю тобі одну таємницю, тільки прошу – ніде і нікому не розголошувати її.

 –  Alez oczywiscie, – погодився Куба.

–        Чи тобі знайоме ім’я Ентоні Фрост?

–        Не маю зеленого поняття, – знизав плечима наш довгожитель.

– Це – прем’єр-міністр Британії, – пояснив Папа. – Він номінував тебе на цю премію й всіляко підтримував твою кандидатуру. Він сказав, що ти врятував йому життя, виявивши доброту, справедливість і милосердя, гідне справжнього християнина.   

   – Kurcza blada! – вигукнув Ковальський, порушуючи усталений віками ватиканський протокол. Йому здалося, що якесь далеке світло замерехтіло в його мозку, затьмареному довгим перебуванням у хоспісі.

   Святий Отець здивовано поглянув на нього, не зрозумівши цього словосполучення, бо штучний інтелект, закладений в  папський дивайс, не зміг перекласти  це польське національне гасло.

     ***  

   Якуб Ковальський повернувся до Польщі іншою людиною. Помінявши прізвище, купив собі маєток з палацом на Мазурах, запропонував руку і серце 70-літній дівчині, схожій на Олю, тільки з чешським ім’ям Індржишка,  придбав блакитні джинси, про які мріяв змолоду, та білий електрокар Маск-18  з автопілотом й годинами сидів на березі невеличкого озера з вудкою, хоча насправді рибалка його не цікавила. Кола на воді породжували спогади. Поступово озаріння прийшло до нього, повільно піднімаючись з глибин старечої пам’яті, наче з товщі озерної води.

  Це була згадка про випадок, що трапився з ним п’ятдесят років тому під час першої російсько-української війни.

          ***

  У квітні 2022 року Ковальський повіз булечки до Холму, на замовлення вокзального буфету. Вивантажив свій солодкий вантаж, отримав гроші готівкою й востаннє вдихнувши з насолодою аромат булечек, повертався до свого мінівена «Пежо», аби рушити до Любліна.

   І побачив їх.

  Жінка і двоє малих дітей заклякли на вітру, бо день видався холодний, дощовий. Змучена жінка в довгому, завеликому на неї чоловічому плащі, клумок поклала на мокрий асфальт, а сама тримала за руки дівчинку років трьох і хлопця років шести – похмурого малюка у шерстяній лижній шапочці з великим наплечником за спиною.

   Ця трійця розгублено й безнадійно стояла біля перону, куди прибували поїзди з України. Але того дня нікого не було ні на пероні, ні на привокзальній площі.

   І тоді Куба, сам не розуміючи, чому  це робить, підійшов до жінки і спитав:

–        Пані з України?

– Так, – сказала , не піднімаючи на нього очей, жінка. – Маріуполь. Діти. Не знаю, що робити.  

–        Прошу пані до авта. Поїдемо до Любліна. Там багато українців.

  Він підняв доволі важкий клумок і жінка покірливо пішла за ним. Поруч з нею дріботіли діти.

           ***

   Жінку звали Оля, дівчинку Мар’яна, хлопця Антон. Прізвище їхнє – Мороз. Чоловік  загинув на самому початку війни, їм запропонували сховатися у драмтеатрі, але Оля відмовилась: працювала медсестрою в польовому шпиталі у підвалах Азовсталі, там розмістила дітей, щоб були поруч. Але обстріли посилювались, все було в руїнах, шпиталь завалило бетонними плитами й Оля вирішила тікати.

   Пан Ковальський поселив утікачів у себе. Жив самотньо у невеличкому будинку на околиці Любліна, де в маленькій пекарні випікав свої славетні булечки. Оля допомагала йому, як могла – тягала мішки з борошном і цукром, чистила тістоміс, готувала обіди; працювати доводилось уночі, аби вранці Куба зміг розвести випічку по кав’ярнях та кондитерських. Мала Мар’янка подружилася з кицькою, яку звали Мруня, весняне сонце відволікало біженців від дум про руїни і смерті, все було б нічого, якби не Антон.

   Хлопець мовчав. Він онімів після смерті батька й бомбардувань; погляд його сірих очей був нерухомий і порожній, усмішка не торкалася його уст, він міг годинами дивитися в одну точку, наче бачив щось таке, чого не могли уздріти інші.

   Це називалося важкий посттравматичний стресовий розлад, ускладнений емоційним заціпенінням. Польські лікарі скрушно хитали  головами, лікування не допомагало, Оля була у відчаї. І тоді хтось з української громади познайомив Олю з представником британської місії «Лікарі проти війни».

   Восени 2022 року Оля Мороз з дітьми вилетіла в Лондон заради лікування Антона. Пан Ковальський сплатив квитки й відвіз Олю та малят до Варшави, де рейсом British Airways вони відбули на береги Темзи.

   Назавжди. Це страшне слово.

  Перш, ніж зробити останній крок до сектору безпеки,  Оля не витримала, заплакала, кинулася на шию пана Куби, цілувала й просила прощення. За що? Він, обіймаючи її вперше, бо нічого не дозволяв собі перед тим, впав у відчай, бо зрозумів: ніколи він не мав і вже не матиме більш вродливої, розумної, доброї, роботящої, вірної жінки. Порожнеча і гіркота поселилися в його серці від часу проводів в аеропорту.

   Антон навіть не подивився на нього, а Мар’янці пан Куба  спецрейсом відправив навздогін кицьку Мруню після карантину й необхідних щеплень.

   Отримав з Лондона два (!) коротких листи. І все. Війни й падіння Великої Британії до розмірів Англії промайнули повз нього, все затьмарило нескінченне й безнадійне чекання листа з Лондона. Марно. Оля з дітьми зникла в тумані світової історії.

   Пан Ковальський не здогадувався, що Антон Мороз перекладається як Anthony Frost, не знав, що Ентоні Фрост, один з найкращих ораторів Англії, заснував нову лейбористсько-консервативну партію демократичного соціалізму Британії, тріумфально переміг на виборах й став впливовим світовим лідером.

   Для Куби історія трьох біженців з Маріуполя закінчилася п’ятдесят років тому в аеропорту Шопен, в сльозах прощання, назавжди.

      ***

Але історія лауреата премії імені Ісуса Христа не закінчилася. Бо нескінченним і трагічним був земний шлях Сина Божого.

   Тільки два місяці тішився наш лауреат приватністю свого життя, анонімністю перебування на Мазурах, тихим сидінням на березі озера й напруженими  роздумами про те, що сталося, в чому причина.

   Замість омріяної тиші в Польщі вибухнув небувалий політичний скандал. У газеті «Walka» (Боротьба) – органі впливової партії FED, що об’єднувала ультрареволюціонерів, гаслом яких була боротьба з Німеччиною та Україною, з’явилося розслідування, в якому стверджувалось, що лауреат премії Ісуса Христа Якуб Ковальський – зрадник Речі Посполитої, який у 2022 році надав притулок бандерівській терористці Ользі Мороз – дочці різуна УПА отамана Мороза, винного у масових убивствах невинних поляків на Волині в 1943 році.

    Заледве через кілька годин після цієї публікації хмари репортерів і телевізійників оточили маєток пана Ковальського, а партійні активісти ФЕД – молодики у жовтих сорочках і чорних галіфе спробували атакувати палац, де ховався Куба. Місцева поліція ледве стримала цей напад , який скінчився побиттям вікон та ламанням металевих барокових брам ХVІІІ століття.

   Ніхто достеменно не знав, що означає назва ФЕД. Одні казали, що це – Фелікс Едмундович Дзержинський, яким пишалася партія, як неперевершеним польським  серійним убивцею і сіячем суспільного страху; інші твердили, що це Федерація Диктатури; ще хтось доводив, що абревіатура означає ні що інше як Фашистська Етнічна Демократія.

   Облога тривала кілька днів і скінчилася трагічно: вночі боївка «Месників Волині» увірвалася в палац, скрутила пана Ковальського, який не вчинив жодного опору, й повезла його до вєлькопольського воєвідства, місцевості Ліхень, до Голгофи – крем’янистої гори, увінчаної височезним розп’яттям Ісуса Христа. Поряд з розп’яттям Христа федівці звели хрест для нещасного пана Куби. За цими подіями, трансльованими телебаченням на весь світ, стежили мільйони людей.

   Ковальський відкидав усі звинувачення трибуналу фашистореволюціонерів,  благав пощадити його, пропонував безкоштовно надати партії сто тисяч булечек, казав, що Ольга Мороз занадто молода, щоб бути донькою отамана Мороза, що вона погано розмовляла по-українськи, говорила з дітьми російською, що він пожалів дітей й не думав про Волинь, але його не слухали. Самосуд набирав обертів, ось-ось мав прозвучати вирок, справа наближалася до розп’яття нещасного старого вихудженого тіла  пана Ковальського на Голгофі.

        ***  

     І тут пролунав грім.

    Прем’єр-міністр Британії сер Ентоні Фрост заявив  на засіданні парламенту, що в разі продовження ганебної провокації проти ні в чому не винного Якуба Ковальського британський уряд вживе екстраординарні заходи, включно з атакою балістичних ракет середньої дальності Nightfall X500 на стратегічні об’єкти Польщі.

    Папа Римський закликав до мирного вирішення конфлікту і виступив на захист Якуба Ковальського – одного з найкращих світових лауреатів премії Ісуса Христа, непохитного захисника традицій християнства.

     Український громадський центр Любліна «Баобаб» висловив протест проти нагінки ФЕДу на українських громадян і закликав вручити премію імені Ісуса Христа прем’єр-міністру Британії серу Ентоні Фросту, а його померлу матір Ольгу Мороз оголосити святою української греко-католицької церкви.   

   Про все, що відбулося далі, читач може дізнатися з повідомлень нашого Агенства «Конкордія».

Юрій  ЩЕРБАК,

письменник і дипломат,

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

Nagroda Jezusa Chrystusa

Anatolijowi Serykowi i Jego zespołowi

Jakub Kowalski, znany również jako Pan Kuba, już szósty rok przebywał w Hospicjum św. Matki Teresy w uroczym miasteczku Puławy pod adresem: ul. Juliana Niemcewicza 2A, na próżno czekając na śmierć. Był w stanie półroślinnym, nie żegnając się z życiem i nie przechodząc nieodwołalnie w posiadanie podziemnego królestwa Hadesu.

Pan Kuba miał zaledwie 123 lata i przez całe swoje spokojne i zwyczajne życie piekł bułeczki – pyszne, puszyste ciastka, które tak lubią dzieci i które zdobią poranną kawę dorosłych. Dlatego w swoim hospicyjnym łóżku śniły mu się gigantyczne piekarnie, jakich nigdy w życiu nie widział, i dziwne ciasta w kształcie ludzkich i krowich głów; za każdym razem, gdy sięgał po te nocne bułeczki swoich snów, bo bardzo chciał jeść, wizje znikały. Leżąc na lewym boku, twarzą do muru, za którym zaczynało się polskie życie, pan Kuba wspominał czasy Gomułki, z lat swojej młodości, kiedy wszyscy udawali żarliwą miłość do Rosjan i nienawiść do Niemców, choć w rzeczywistości każdy marzył o świecie Quelle, a nie o komunistycznym raju syberyjskich łagrów. Rano z obrzydzeniem wdychał zapach owsianki, na której szarej powierzchni masło rozlewało się niczym żółta wysepka, a bułki były szare i nie tak smaczne jak pana Kuby. W nocy błądził po korytarzach mętnych wspomnień, a w dzień spał, nie interesując się wojną szalejącą na świecie. Z całej broni pan Kowalski pamiętał tylko karabin maszynowy PPSz, który dał mu do postrzelania rosyjski żołnierz, wracający z Berlina i pragnący zostać w Polsce. Pan Kuba spał w ciągu dnia, gdy zdyszana dyrektorka placówki przybiegła i zaczęła potrząsać na wpół martwym staruszkiem, jakby wybuchł pożar, a ona bohatersko ratowała swojego pupila, choć wszyscy wiedzieli, że pani Magda pierwsza ucieknie z hospicjum, podczas gdy jej pacjenci będą się palić.

– Panie Kubo, panie Kubo! – krzyczała, strasząc pielęgniarki, które po cichu nienawidziły swojej dyrektorki, nazywając ją za plecami „panią Gestapo”. – Panie Kowalski, proszę wstać… Są wieści… Niesamowite!

– Co się stało? – Kuba w końcu otworzył oczy. Widząc Magdę, pomyślał, że przyśniło mu się muzeum figur woskowych, i spróbował ponownie zasnąć. Dyrektorka nie pozwoliła mu na tę dezercję i, ściskając jego chude ramiona, wyrwała go z łóżka. Ledwo trzymał się na nogach w swojej starej flanelowej piżamie, nic nie rozumiejąc.

– Panie Kowalski, dostał pan nagrodę, rozumie pan? Nagrodę!!! – krzyknęła Magda. W jej głosie mieszała się cała gama uczuć – złość, zazdrość, strach i szacunek.

Pan Kuba zamrugał sennymi oczami w konsternacji:

– Jaką nagrodę?

– Dzwonili z Warszawy... Dzwonili z Watykanu... Dostał pan nagrodę w imię Jezusa Chrystusa! Chryste! Pan rozumie? Jezus Maria!..

Przeżegnała się szybkim, katolickim ruchem. Służące, które tłoczyły się na sali, również się przeżegnały.

– Jaką nagrodę? Jakiego Chrystusa? – zapytał bezradnie Kowalski, gotów do płaczu. – Nie rób sobie ze mnie żartów, pozwól mi… umrzeć...

– Nie pozwolę! – zapewniła groźnie pani Magda. – To najwyższa nagroda na świecie. Najdroższa. Dają miliard złotych franków... Przygotuj się, panie, jedź do Rzymu! Naprawdę potrzebujemy pieniędzy... Inflacja szaleje, wojna, ministerstwo obcięło budżet, ojcowie dominikanie odmówili, co robić?..

„Mniej kraść” – pomyślały siostry zakonnice, ale milczały i zaczęły pakować pana Kubę na długą podróż.

***

Dwa dni po przesłaniu pani Magdy Kowalski w końcu pojął ogólny sens wydarzenia, które miało miejsce, choć nadal nie rozumiał powodów przyznania tak wysokiej nagrody. Nie miał żadnego związku z Jezusem Chrystusem; prawie w ogóle nie chodził do kościoła, uważając rozmowy z niebem za bezsensowne; myślał nawet, że to przesłanie to czyjś diabelski podstęp, niebezpieczne oszustwo, skierowane przeciwko niemu z niewiadomego powodu; może komuś kiedyś nie smakowały jego bułeczki i ta nieznajoma osoba postanowiła się na nim zemścić. Kto wie...

Jednak niewiarygodne wydarzenie, potwierdzone wszystkimi międzynarodowymi kanałami komunikacji, wywołało prawdziwy szok w Puławach, wywracając do góry nogami ciche, tonące w ogrodach miasteczko: tysiące dziennikarzy i ekip telewizyjnych zebrało się tu i dokonało prawdziwego oblężenia hospicjum. Pani Magda stała się gwiazdą światowych mediów, udzielając wywiadów na lewo i prawo o świętości pana Kowalskiego i cudach, których dokonał pod jej opieką. „Madame Gestapo” posunęła się nawet do twierdzenia, że Kuba wskrzesił kilku pacjentów hospicjum, co znacząco poprawiło ponure statystyki tej instytucji.

Trzeciego dnia po tych wydarzeniach pan Kowalski potajemnie opuścił hospicjum nocą, w samochodzie dostawczym do wynoszenia brudnej bielizny i, po wpłaceniu ostatnich pieniędzy na pogrzeb, dotarł do Warszawy, gdzie mieszkał jego daleki krewny – praprawnuk lub prapraprabratanek w pięciu pokoleniach.

Odłożył śmierć na lepsze czasy.

***

Nuncjusz papieski w Warszawie polecił eskortę młodemu dyplomacie, ojcu Matteo De Rossi, niskiemu, wysportowanemu franciszkaninowi w brązowej sutannie, który zwracał się do Kowalskiego per „Monsignor” i radośnie kaleczył polszczyznę, mówiąc „przepraszam” i „dziękuję”.

Ojciec Matteo z powodzeniem załadował pana Kubę na pokład samolotu na Lotnisku Chopina i przywiózł go, ledwo żywego, do Watykanu, zabierając na trzecie piętro Pałacu Apostolskiego, gdzie w skromnym, małym pokoju siedział przy biurku łagodny mężczyzna w bieli, przypominający lekarza naczelnego szpitala w Lublinie, gdzie niegdyś przebywał Kowalski. Mężczyzna uśmiechnął się uprzejmie, a jego czysta polszczyzna zrobiła wrażenie na panu Kubie. Następnie wyjaśniono mu, że specjalne urządzenie z niepozornym mikrofonem tłumaczy słowa papieża na 162 języki.

– Gratulacje, synu – powiedział papież, choć był o połowę młodszy od Kowalskiego i, jak mówiono, wciąż grał w turniejach tenisowych. – Jesteś pierwszym Polakiem, który otrzymał Nagrodę Jezusa Chrystusa. To największe osiągnięcie ludzkości i jestem z ciebie dumny. Co chciałbyś powiedzieć, stojąc na szczycie ludzkiej chwały?

– Wasza Świątobliwość – powiedział Kuba zmartwiony – nie rozumiem, jak zasłużyłem na taki zaszczyt? Naprawdę swoimi bułeczkami?

– Nie, nie – pokręcił głową papież. – Czy pamiętasz, synu, ten fragment z Ewangelii Mateusza, który opowiada o tym, jak Chrystus uratował apostoła Piotra na wodzie, gdy ten tonął?

Kuba milczał, bo ku swemu wstydowi nie przeczytał Ewangelii Mateusza ani nikogo innego. Gdzie i kto tonął? Dlaczego nie wziął koła ratunkowego?

– Chrystus, krocząc po wodzie, podał rękę Piotrowi i przyniósł mu zbawienie. Ty też.

Ale Kowalski uparcie powtarzał:

– A jednak nie rozumiem...

Papież uśmiechnął się ze zrozumieniem i szepnął konspiracyjnie, nachylając się ku starcowi:

– Synu, zdradzę ci jedną tajemnicę, tylko proszę cię, żebyś jej nigdzie i nikomu nie wyjawiał.

– Ależ oczywiście – zgodził się Kuba.

– Znasz nazwisko Anthony Frost?

– Nie mam zielonego pojęcia – wzruszył ramionami nasz długowieczny.

– To premier Brytanii – wyjaśnił papież. – Nominował cię do tej nagrody i popierał twoją kandydaturę wszelkimi sposobami. Powiedział, że uratowałeś mu życie, okazując dobroć, sprawiedliwość i miłosierdzie godne prawdziwego chrześcijanina.

– Kurczę blade! – wykrzyknął Kowalski, łamiąc wielowiekowy protokół watykański. Wydawało mu się, że w jego mózgu, przyćmionym długim pobytem w hospicjum, zabłysło jakieś odległe światełko.

Ojciec Święty spojrzał na niego ze zdziwieniem, nie rozumiejąc tego zwrotu, bo sztuczna inteligencja wbudowana w papieskie urządzenie nie potrafiła przetłumaczyć tego polskiego hasła narodowego.

***

Jakub Kowalski wrócił do Polski jako inny człowiek. Zmieniwszy nazwisko, kupił sobie majątek ziemski z pałacem na Mazurach, oświadczył się 70-letniej dziewczynie, która wyglądała jak Ola, tylko miała czeskie imię Jindříška, kupił sobie błękitne dżinsy, o których marzył od młodości, i biały samochód elektryczny Musk-18 z autopilotem, i godzinami przesiadwał z wędką nad brzegiem małego jeziora, choć w rzeczywistości nie interesowało go wędkarstwo. Kręgi na wodzie budziły wspomnienia. Stopniowo napływało do niego olśnienie, powoli wyłaniające się z głębin jego starczej pamięci, niczym z głębin wody jeziora.

Było to wspomnienie zdarzenia, które przydarzyło mu się pięćdziesiąt lat temu, podczas pierwszej wojny rosyjsko-ukraińskiej.

***

W kwietniu 2022 roku Kowalski, na polecenie dworcowego bufetu, zawiózł bułeczki do Chełma. Rozładował swój słodki ładunek, odebrał gotówkę i, po raz ostatni z przyjemnością wdychając aromat bułeczek, wrócił do swojego minivana Peugeot, by ruszyć w drogę do Lublina.

I zobaczył ich.

Kobieta i dwójka małych dzieci zmarzły na wietrze, bo dzień okazał się zimny i deszczowy. Wyczerpana kobieta w długim, za dużym męskim płaszczu przeciwdeszczowym położyła zawiniątko na mokrym asfalcie, trzymając za ręce dziewczynkę w wieku około trzech lat i chłopca w wieku około sześciu lat – ponurego malucha w wełnianej czapeczce narciarskiej z dużym naramiennikiem na plecach.

Ta trójka stała zdezorientowana i bezradna w pobliżu peronu, na który przyjeżdżały pociągi z Ukrainy. Ale tego dnia ani na peronie, ani na placu dworcowym nikogo nie było.

Kuba, nie rozumiejąc, po co to robi, podszedł do kobiety i zapytał:

– Pani z Ukrainy?

– Tak – powiedziała kobieta, nie podnosząc na niego wzroku. – Mariupol. Dzieci. Nie wiem, co robić.

– Proszę pani, niech pani wsiada do samochodu. Pojedziemy do Lublina. Tam jest dużo Ukraińców.

Podniósł dość ciężki tobołek, a kobieta posłusznie poszła za nim. Dzieci wierciły się obok niej.

***

Kobieta miała na imię Ola, dziewczynka – Mariana, chłopiec – Anton. Nazwisko: Moroz. Mąż zginął na samym początku wojny; zaproponowano im schronienie w teatrze dramatycznym, ale Ola odmówiła: pracowała jako pielęgniarka w szpitalu polowym w podziemiach Azowstalu, gdzie umieściła dzieci, żeby były blisko. Ale ostrzał się nasilił, wszystko legło w gruzach, szpital został zasypany betonowymi płytami, a Ola postanowiła uciec. Pan Kowalski przyjął uciekinierów. Mieszkał sam w domku na obrzeżach Lublina, gdzie w małej piekarni piekł swoje słynne bułeczki. Ola pomagała mu, jak potrafiła – nosiła worki z mąką i cukrem, czyściła mikser i przygotowywała obiady; musieli pracować po nocach, żeby Kuba rano mógł rozwozić ciastka do kawiarni i cukierni. Mała Maryanka zaprzyjaźniła się z kotem o imieniu Mrunia, wiosenne słońce odwracało uwagę uchodźców od myśli o ruinach i śmierci, wszystko byłoby niczym, gdyby nie Anton.

Chłopiec milczał. Stał się niemy po śmierci ojca i bombardowaniach; wzrok jego szarych oczu był nieruchomy i pusty, uśmiech nie muskał ust, potrafił wpatrywać się w jeden punkt godzinami, jakby widział coś, czego inni nie widzieli.

Nazywało się to ciężkim zespołem stresu pourazowego, powikłanym emocjonalnym odrętwieniem. Polscy lekarze kręcili głowami ze smutkiem, leczenie nie pomagało, Ola była zrozpaczona. A potem ktoś ze społeczności ukraińskiej przedstawił Olę przedstawicielowi brytyjskiej misji „Lekarze Przeciwko Wojnie”.

Jesienią 2022 roku Ola Moroz i jej dzieci poleciały do Londynu na leczenie Antona. Pan Kowalski opłacił bilety i zawiózł Olę z dziećmi do Warszawy, skąd odlecieli samolotem British Airways nad brzeg Tamizy.

Na zawsze. To straszne słowo.

Zanim Ola zrobiła ostatni krok w kierunku sektora bezpieczeństwa, nie wytrzymała, rozpłakała się, rzuciła się panu Kubie na szyję, pocałowała go i poprosiła o wybaczenie. Za co? On, przytulając ją po raz pierwszy, bo nigdy wcześniej sobie na nic nie pozwolił, popadł w rozpacz, bo uświadomił sobie: nigdy nie miał i nigdy nie będzie miał piękniejszej, inteligentnej, życzliwej, pracowitej i wiernej kobiety. Od czasu pożegnania na lotnisku w jego sercu zagościła pustka i gorycz.

Anton nawet na niego nie spojrzał, a pan Kuba wysłał kotkę Mrunię do Maryanki specjalnym lotem po kwarantannie i niezbędnych szczepieniach.

Dostał dwa (!) krótkie listy z Londynu. I to było wszystko. Wojny i upadek Wielkiej Brytanii do rozmiarów Anglii przemknęły mu przed oczami, wszystko to zostało przyćmione niekończącym się i beznadziejnym oczekiwaniem na list z Londynu. Na próżno. Ola i jej dzieci zniknęły we mgle historii świata.

Pan Kowalski nie miał pojęcia, że Anton Moroz tłumaczy się jako Anthony Frost, nie wiedział, że Anthony Frost, jeden z najlepszych mówców w Anglii, założył w Brytanii nową Partię Pracy, Konserwatyzmu i Demokratycznego Socjalizmu, triumfalnie wygrał wybory i stał się wpływowym światowym przywódcą.

Dla Kuby historia trójki uchodźców z Mariupola zakończyła się pięćdziesiąt lat temu na Lotnisku Chopina, w łzach pożegnania, na zawsze.

***

Ale historia laureata Nagrody Jezusa Chrystusa nie dobiegła końca. Bo ziemska droga Syna Bożego była nieskończona i tragiczna.

Zaledwie przez dwa miesiące nasz zwycięzca cieszył się prywatnością swojego życia, anonimowością pobytu na Mazurach, spokojnym siedzeniem nad brzegiem jeziora i intensywnymi refleksjami nad tym, co się stało i co było tego przyczyną.

Zamiast wymarzonej ciszy, w Polsce wybuchł bezprecedensowy skandal polityczny. Gazeta „Walka”, organ wpływowej partii FED, zrzeszającej ultrarewolucjonistów, których hasłem przewodnim była walka z Niemcami i Ukrainą, opublikowała dochodzenie, w którym twierdzono, że laureat Nagrody Jezusa Chrystusa, Jakub Kowalski, był zdrajcą Rzeczypospolitej, który w 2022 roku udzielił schronienia banderowskiej terrorystce Oldze Moroz, córce kata UPA, atamana Moroza, winnego masowych mordów niewinnych Polaków na Wołyniu w 1943 roku.

Zaledwie kilka godzin po tej publikacji chmary reporterów i ekip telewizyjnych otoczyły posiadłość pana Kowalskiego, a działacze partii FED – młodzi mężczyźni w żółtych koszulach i czarnych bryczesach – próbowali zaatakować pałac, w którym ukrywał się Kuba. Miejscowa policja ledwo powstrzymała atak, który zakończył się wybiciem okien i zniszczeniem metalowych barokowych bram z XVIII wieku.

Nikt nie wiedział na pewno, co oznacza nazwa FED. Niektórzy twierdzili, że chodzi o Feliksa Edmundowicza Dzierżyńskiego, którego partia szczyciła się jako niezrównanego polskiego seryjnego mordercę i siewcę strachu; inni upierali się, że chodzi o Federację Dyktatury; jeszcze inni argumentowali, że akronim ten oznacza jedynie Faszystowską Demokrację Etniczną. Oblężenie trwało kilka dni i zakończyło się tragicznie: nocą bojówkarze „Mścicieli Wołynia” wdarli się do pałacu, związali pana Kowalskiego, który nie stawiał oporu, i wywieźli go do województwa wielkopolskiego, w okolice Lichenia, na Golgotę – krzemienną górę zwieńczoną majestatycznym ukrzyżowaniem Jezusa Chrystusa. Obok ukrzyżowania Chrystusa fedyści postawili krzyż dla nieszczęsnego pana Kuby. Miliony ludzi śledziły te wydarzenia, transmitowane w telewizjach na całym świecie.

Kowalski odrzucił wszystkie oskarżenia trybunału faszystowsko-rewolucyjnego, błagał o łaskę, zaoferował partii sto tysięcy bułeczek za darmo, powiedział, że Olga Moroz jest za młoda, by być córką atamana Moroza, że słabo mówi po ukraińsku, do dzieci mówi po rosyjsku, że lituje się nad dziećmi i nie myśli o Wołyniu, ale fedowcy go nie słuchali. Lincz nabierał rozpędu, wyrok miał zapaść, sprawa zbliżała się do ukrzyżowania nieszczęsnego, starego, wychudzonego ciała pana Kowalskiego na Golgocie.

***

I wtedy rozległ się grzmot.

Brytyjski premier, sir Anthony Frost, oświadczył na posiedzeniu parlamentu, że w przypadku kontynuacji haniebnej prowokacji wobec niewinnego Jakuba Kowalskiego rząd brytyjski podejmie nadzwyczajne środki, w tym atak rakietami balistycznymi średniego zasięgu Nightfall X500 na strategiczne cele w Polsce.

Papież zaapelował o pokojowe rozwiązanie konfliktu i stanął w obronie Jakuba Kowalskiego, jednego z najlepszych na świecie laureatów Nagrody Jezusa Chrystusa, niezłomnego obrońcy tradycji chrześcijańskich.

Ukraińskie Centrum Społeczno-Kulturalne „Baobab” w Lublinie zaprotestowało przeciwko prześladowaniom obywateli Ukrainy przez FED i zaapelowało o przyznanie Nagrody Jezusa Chrystusa brytyjskiemu premierowi sir Anthony'emu Frostowi oraz o ogłoszenie jego zmarłej matki, Olgi Moroz, świętą Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego.

Czytelnik może dowiedzieć się o wszystkim, co wydarzyło się później, z relacji naszej Agencji „Concordia”.

 Jurij SZCZERBAK,
pisarz i dyplomata, laureat Narodowej Nagrody Ukrainy im. Tarasa Szewczenki