Сергій ГРАБАР: Моє місто Київ і його місця Сили

Київ – сила моя і захист. Згорьоване навалами, намолене людьми. Спаплюжене і відроджене. Місто народження дідів моїх і прадідів, синів і онуків. Дарунок долі, що приходить раз у житті – місто, що не має собі рівних.

У чому загадка твоя, Києве? Звідки джерела непохитні, що захищають тебе? Століття перекочуються хвилями, змінюються очільники, а ти стоїш непорушно у силі своїй, у красі збереження і відтворення, у Божій Благодаті.

Віддавна, спочатку древні капища, а згодом християнські храми зводилися у місцях, до часу спочилої у землі Небесної Сили, яка отримавши дозвіл творення, починала ширитися і полонити собою навколишній простір.

Від самого початку пророчого, промовленого Андрієм Первозванним, Слова і до сьогоднішнього дня Київ є відлунним знаком Небесного Благословення. У часи християнського промовляння, у перших спробах місіонерського Слова, прийшов до земель наших один із учнів Христових, той, якого Учитель покликав першим.

Преподобний Нестор Літописець залишив нам у «Повісті временних літ» розповідь: «…і прибув Андрій в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і став під горами на березі.

А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог». І зайшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сієї, де опісля постав Київ…».

Великий чернець Печерський доніс до наших днів виписане у літопису, чітке сповіщення про Благодатну сутність місць цих. І недарма вже у роки становлення християнства один за одним почали вибудовуватися спочатку дерев’яні, а згодом кам’яні храми. Від першої кам’яної Богородичної Десятинної церкви, зведеної за часів князя Володимира Великого і далі, і далі...

Земля ця була сповнена силами могучої енергії, і у місцях струменів отих, на досить невеличкій площі з’явилися доленосна Свята Софія, і  за правління князя Ярослава Мудрого, найменні Георгіївський монастир та Ірининська  церква. А далі, син його – князь Ізяслав, розширюючи Верхнє Місто, закладе на честь свого християнського покровителя Димитрів монастир, а онук – князь Святополк ІІ – Михайлівський Золотоверхий.

На місці пророцтва Андрієвого виникне Андріївський (Янчин) монастир, а між  Михайлівським і Янчиним – Трьохсвятительська церква. Згодом, у старовинній частині Києва, місті Володимировому, збудують церкву Федора Тирона, а на перехресті сучасних Володимирської та Великої Житомирської вулиць у ХVII столітті – церкву Іоанна Златоуста. Ще одна церква – Троїцька з’явиться у південній частині Софійської площі.

На західному окриллі Володимирової гори вже у ХІХ столітті буде збудовано Костел Святого Олександра, а на шляху до Львівських воріт – Стрітенську церкву. Неподалік головного входу до міста Києва – Золотих воріт з церквою Благовісту Пресвятої Богородиці над ними, на початку ХХ століття генієм архітектора Владислава Городецького з’явиться Караїмська кенаса.

Я недарма досить ретельно перелічив численні культові споруди різних конфесій, що знайшли своє місце на території Старого міста. Нагадаю, що кожен сакральний Храм у Києві будувався в особливій точці, де буденне  здатне перетворюватися у «благость», яка, зцілюючи, множилася у людині. Фактично, уся територія Верхнього міста, отримавши спроможність очищати, стала великим місцем Сили, у якому жива душа, сповнена відчуттями пізнання і глибокої віри, знаходила вселенський спокій та умиротворення.

Саме таким місцем є і залишається Володимирова гора з одним із символів Києва пам’ятником Володимиру Хрестителю. Але символ це одне, а потужній живець, що струменить з підземного джерела – інше. Недарма  щорічна велика хода у день Хрещення Русі вела людей від одного місця Сили до іншого, від Верхнього Володимира до Нижнього, до колони Магдебурзького права, збудованої над джерелом цілющої води, до місця, де згідно із усною традицією Київський князь Володимир у 988 році охрестив своїх синів. Тоді Дніпро був ширшим, і власне у його водах знайшли своє духовне прийняття наступники Великого реформатора.

Самі ж кияни приймали нову віру на річці Почайні: «Аще хто нє обрящеться до утра на рьце Почайнє, противьн мнє буде…». Слова князеві передавалися по всьому місту і жителі ранком світлого дня прийшли до протоки Дніпра, щоби стати учасниками великого перевтілення. Ця місцина, як і усе Нижнє місто, стали ще одним могутнім засобом енергетичної охорони Києва.

Поділ віддавна славився місцем поселення різного роду майстрів, ремісників, ювелірів, торговців. Тут був найбільший у Києві ринок, що продиктовано передусім наявністю великих торгових шляхів, які проходили з півночі на південь і зі сходу на захід через наше місто. Торговища самі по собі завжди несли і несуть викид негативної енергії, тому й недарма всі вони були оточені церквами і монастирями.

Від церкви Різдва Христового, де перепочивало тіло Великого Кобзаря на шляху від Петербургу до Канева, і далі до Контрактової площі – місця одного з найбільших у Європі ярмарків, відповідно – Братський та Грецький Єкатерининський монастирі, церкви Покровська, Миколи Доброго, Богородиці Пирогощої та Миколи Притиска, Флорівський Вознесенський та Петропавлівський монастирі. Трохи на віддалі були збудовані  під Замковою горою Хресто-Воздвиженська церква і у західній частині Подолу  церква Святих Костянтина та Єлени. Ближче до Дніпра, майже поруч, на сьогоднішній Почайнінській вулиці, розташовані Іллінська церква та храм Миколи Набережного.

Поділ завжди ніс і несе у собі надзвичайну внутрішню Силу. Він з одного боку підтримує могутність Верхнього міста, а з другої – є цілковито самостійним виразником комфортності життя людини. Поділ кияни шанують особливо, як символ несповідної історії, як місце втаємниченої любові.

Київ завжди мав надважливу функцію, як місто спокути, місто очищення від гріхів, що з часом зробить його головною метою для паломників-християн східного обряду. Особливий стан благоговіння під час перебування у Києві серед храмів Верхнього і Нижнього міста підсилювався його третьою великою частиною, розміщеною спочатку поза головним центром, але згодом залученою до загальноміського господарства – Печерськом.

Сама назва цієї місцевості, пов’язана з одним з найдавніших східнослов’янських монастирів – Києво-Печерською лаврою. Заснована 1051 року преподобним Антонієм Печерським, обитель почала свій відлік у одній із печер у віддаленні від Києва: «І став Антоній ходити по дебрях і по горах. І прийшов він на пагорб, де ото Іларіон викопав був печеру, і возлюбив місце се, і вселився в неї».

Пошук місця для майбутнього монастиря не було спонтанним і хаотичним. Саме відчуття місця Сили привело подвижника до необхідної для його задуму точки. До того, проживши на Святій Горі Афон, преподобний Антоній мав чіткий намір при поверненні до Русі: створення монастиря. На те у нього була відповідна, як сьогодні сказали би, рекомендація: «…і хай буде на тобі благословення од Святої Гори…». Тож місце було обрано не відразу, а після досить скрупульозного пошуку, інакше би і літописець вдовольнився простою, короткою позначкою дати події.

Сама по собі Києво-Печерська лавра є величезним випромінювачем життєдайної енергії. Звісно, на території у двадцять чотири гектари не всі місця є однаково сильними, але відчуття комфортності, великого фізичного наповнення діє скрізь. Особливо виразними в цьому плані є вівтарні частини Лаврських церков (Хресто-Воздвиженської на Ближніх та Аннозачатіївської на Дальніх печерах, Троїцької Надбрамної), місця джерел Святої води в приярку між печерами та біля Великої лаврської дзвіниці, ну і, звичайно, самі печери з мощами більше ста святих нашої церкви.

Про Києво-Печерську лавру можна говорити довго і багато, але зараз розмова про інше – про можливості самого міста бути захистом для його мешканців. Я у цьому дописі не згадував інших церков, костелів, синагог, домів для молитви протестантських конфесій, на згадав Володимирський собор, Видубицький монастир та Кирилівську церкву. Всі вони є безперечними місцями Сили, як і храми лівого берега міста, бо інакше не будувалися – необхідний був вияв внутрішньої енергії. 

Можна зауважити, що у цьому описі я звузився до суто православних храмів. Це і зрозуміло, бо, насамперед, спирався на власний досвід, на власні відчуття і знання. Київ у сьогоднішньому його існуванні є для кожного з нас величезним внутрішнім енергетиком, величезним щитом Сили.

Зараз у його передмістях йдуть запеклі бої за кожен метр землі – щоби ворог не пройшов, щоби квітнути і надалі місту вічності і краси.

Люди захищають місто – місто у свою чергу захищає людей.

Київ – місто моє, місто Сили. 

Сергій ГРАБАР, письменник

На світлині автор