Сергій ТРИМБАЧ: Український геній візуальності Данило ДЕМУЦЬКИЙ

Сергій ТРИМБАЧ: Український геній візуальності Данило ДЕМУЦЬКИЙ
216485 ПЕРЕГЛЯДІВ

 

 16 липня минає 130 літ від дня народження Данила Демуцького

Пам’ятаймо одну просту річ: упродовж останніх сто літ в Україні витворилась і діє національна школа кінооператорства. Можна по різному ставитись до українського кіно, яке знало феноменальні злети і драматичні точки падінь. Одначе в усі часи визначальним маркером вітчизняного екранного мистецтва був його візуальний складник і майстри, що витворювали екранне пластичне диво.

Серед них і кінооператор Данило Демуцький (1893-1954), чий талант виявився на рівні найвищих рефлексій нації, що здійснила відважну спробу народитись заново на початку ХХ століття. Митець чи не найбільше відповідав знаменитому визначенню Відродження, яке дав колись Джорджо Вазарі: «Це повернення людини до свого природного гармонійного стану стосовно природи». Досить пригадати кілька кадрів фільму «Земля» (1930) Олександра Довженка, зняті камерою Демуцького, аби зрозуміти, про що йдеться.

Відтак, за тим же Вазарі, «природа це зразок, а давні школа». «Давніми» були для Демуцького  майстри народного живопису і народної культури в цілому. Кінооператор, в руках якого була новітня знімальна техніка, як ніхто, може, відчував тремку душу природи, її вічну і неповторну красу, її естетику. Отак і виникло у нього небезпечне – тоді! – відчуття того, що гвалтувати її, природу, є абсолютним безглуздям.

Та жити й творити український Ренесанс Демуцькому випало усього лишень кілька літ. У роки, коли означились контури національної державності, наше кіно снувало екранний світ нації, вибудуваний на пластиці, на акцентуванні космічної унікальності українського буття. Це кіно постало в часи розрухи, опісля революцій і воєн, й відтак найважливішим було ствердити відчуття України як Землі, як Космосу, Нової Гармонії. Роль Демуцького у цих процесах годі переоцінити…

В імперської орди свої уявлення про Космос: його просто почали заміновувати і послідовно нищити. Тож Демуцького спіткала доля багатьох українських митців і літераторів – блискучий початок, а потім арешт, у 1932-му, сфабрикована справа (за нібито зв’язки з-за кордоном), заслання до Ташкента. Там він багато в чому сприяв формуванню узбецького кіно. І навіть зняв кілька фільмів (про пригоди Насреддіна, зокрема). У своїх фотополотнах зафіксував своє відчуття, бачення узбецького Космосу… Тільки по війні почав знову працювати в Києві, та смерть уже ходила за ним назирцем…

Народився Данило Демуцький в селі Охматові Київської губернії (нині Уманський район Черкаської області). Його батько, Порфир Данилович, був лікарем, що практикував по всій окрузі, а також знаним фольклористом і музикантом, засновником одного з перших в Україні народних хорів. Ма­ти – Ус­ти­на Да­нилівна – в дівоцтві Яновсь­ка, зна­вець ук­раїнської на­род­ної культури. З ди­тя­чих років Данило му­зи­кував. А потому йому по­да­ру­вали «ко­роб­ку» – фо­то­апа­рат. І все, з того часу душа прикипіла до фо­то­камери  назавжди...

Доволі швидко став професійним фотографом. Улюблені жанри – пейзаж та портрет. У 1921-1925 працював у фотолабораторії при Музеї антропології та етнографії Всеукраїнської Академії наук, у фотомайстерні театру “Березіль” Леся Курбаса. У 1925 році переїздить до Одеси, де очолює фотолабораторію місцевої кінофабрики. Спостерігав за зйомками. І дуже хотілося стати за камеру самому. Зробити це було непросто.

 «За­вдан­ня, що сто­я­ло пе­реді мною, – згадував, через роки, сам Демуцький, – бу­ло не­лег­ким: опе­ра­торсь­ка «ка­с­та» в той час за­взя­то чи­ни­ла опір про­ник­нен­ню в своє се­ре­до­ви­ще но­вих лю­дей та усіля­ко пе­ре­шко­д­жа­ла цьо­му, бо­я­чись кон­ку­рентів. Дізна­ти­ся у ста­ро­го опе­ра­то­ра які-не­будь відо­мості про техніку бу­ло не­мож­ли­во, а до знімаль­но­го апа­ра­та під різни­ми при­во­да­ми ніко­го близь­ко не підпу­с­ка­ли. Відповідної технічної літе­ра­ту­ри з цьо­го пи­тан­ня ще не бу­ло. У ме­не бу­ла єди­на мож­ливість – спо­с­теріга­ти за їхньою ро­бо­тою зі сто­ро­ни».

Зрештою, Олексій Калюжний, оператор, дав Данилові свій кіноапарат на одну ніч. Цього вистачило: той кілька разів розібрав і зібрав апарат секрети роботи одійшли у нічну темінь і більше не з’являлися. Залишилось, хіба що, навчитись крутити ручку апарату плавно-ритмічно, щоби виходило 16 кадрів за секунду.

Першим великим досягненням Демуцького став фільм Георгія Стабавого “Два дні” (1927) – драма про розчарування, про стрімкі історичні зміни. Світло-тіньові контрасти тут просто дивовижні крізь них проступає структура самої душі, з її темними проваллями і світлими піднесеннями.  Наступною роботою була співпраця з Олександром Довженком в “Арсеналі” (1929), де оператор використовує стильові набутки німецького експресіонізму, створюючи трагедійну фреску переходу до нової доби, нових вимірів людського життя.

У 1929-му повертається до Києва і починає працювати на Київській фабриці ВУФКУ (майбутній Київській кіностудії). Першим став фільм “Земля” (вийшов на екрани у 1930-му) – продовження творчої співпраці з Довженком.

Попри агіткову історію, покладену в основу стрічки – фільм подав образ гармонійного хліборобського всесвіту, який не дуже надається для глобальних агресивних експериментів. Камера Демуцького, зокрема завдяки використанню особливої оптики, монокля, дозволила досягти ефекту пом’якшеного зображення, космічної первозданності. Зйомка з нижніх точок увиразнила міфологічну компоненту картини – люди поставали тут у масштабі землі й неба. Пейзажі насичені повітрям й особливим ліричним світлом. Ці та інші особливості фільму зрештою витворили непроминущий шедевр українського та світового кіно – від 1930-х років. “Земля” незмінно зараховується до найбільших планетарних  досягнень кінокультури.

Потім Демуцький знімає картини “Фата моргана” (1931) Бориса Тягна та “Іван” (у співавторстві, режисером був Довженко). Серед звинувачень, висунутих чекістами операторові під час арешту, було ще й таке: приховав  «націоналістичний» сценарій «Україна» Фавста Лопатинського (не зберігся, а там і про Голодомор 1932-1933 років йшлося; можна собі тільки уявити  картину українського апокаліпсису, відтворену кінопензлем Демуцького). Потому вже згадуване узбецьке «інтермеццо».

Від 1947 і вже до самої смерті Демуцький жив і працював у Києві. Оператор-постановник фільмів “Подвиг розвідника” (1947, ця робота – у співдружності з режисером Борисом Барнетом – тривалий час була абсолютним “кіношлягером”, улюбленцем масової аудиторії), “Тарас Шевченко” Ігоря Савченка (1951, найкраще вдалися натурні епізоди заслання поета), фільм-вистава “Калиновий гай” (1953, остання робота майстра). Третій інфаркт остаточно підірвав здоров’я оператора, він помер 7 травня 1954 року і був похований на центральній алеї Байкового цвинтаря, в одній могилі з батьком.

Таким, у короткому викладі, було життя Демуцького, одного з фундаторів української школи кінооператорства, однієї з найсильніших і найяскравіших, дотепер, у світовому кіно. Симптоматично, що уже 1930 року з’ява цієї школи була не просто зафіксована, а й осмислена у невеличкій книзі „Три оператори” Миколи Ушакова. Доти, писав Ушаков, оператори перебували в тіні режисерів і акторів. Одначе  роль і місце оператора в ході роботи над фільмом  змінилися, настільки, що „неможливо точно  розмежувати функції  оператора і режисера. Оператор – точнісінько так, як і режисер – керує організацією матеріалу для зйомок, він будує кадр,  розподіляє світло й тінь…».  

На жаль, потому знайшлися й інші «розподілювачі» - діяли вони виключно в інтересах тіні. Саме туди й прагнули несамовито загнати Україну й українців, з кінематографістами включно. Одначе ж вітчизняна школа кінооператорства вижила, попри все. Вижила і розвинулась, подарувавши світові чимало видатних екранних полотен…

Ту школу презентує чимало славних імен. Уже згадуваний Олексій Калюжний, Микола Топчій, Олексій Панкратьєв, Сергій Лисецький, Вадим і Юрій Іллєнки, Віталій Зимовець, Вілен Калюта, Юрій Гармаш, Богдан Вержбицький, Сергій Михальчук (нині на війні)…

І, може, найяскравіше у тому сузір’ї імен і явищ сяє ім’я Данила Демуцького.  Він продовжує відроджувати, творити  світ українства! 

Сергій ТРИМБАЧ, письменник, кінознавець, член Ради Незалежного Медіа Форуму

 

Теги: Данило ДЕМУЦЬКИЙ,Сергій Тримбач, Слово українське безсмертне,Кіномистецтво, Незалежний Медіа Форум, IMF, Independent Media Forum, www.mediaforum.news
Автор: uacenter.media

uacenter.media, ua.mediacenter.eu@gmail.com,

01001 Київ, вулиця Хрещатик 10, +38 067 461 6900, +48 609 00 6656

© Міжнародний благодійний фонд

«Незалежний Український Медіа Центр у Європі», 2022

© Yurii SCHERBAK, 2022   © Valentyn KONDRATIUK, 2022-2023

Мої відео